Тужила скрипка

Грюкнуло хвірткою. Заскавчав Кудлай. Рипнули двері, на поріг ступив дід Адам. Він угледів на подвірʼї три людські постаті. Одного чоловіка впізнав, то був голова сільради Петро Костенюк. Два інші — невідомі, у військовій формі, з карабінами за плечима. Вищий — з двома зірочками на синіх погонах, другий — рядовий. То були військові внутрішньої служби. Люди їх звали "кагебістами".

— Ми до вас, діду, — звернувся голова сільради.

— Заходьте, — і вже у хаті старий запитав. — З чим, люди добрі, прийшли?

Запитав повільно, лагідно, а в думці непокоїло: "Не спроста непрошені гості, ще й озброєні".

— Ви підлягаєте, — переминаючи з ноги на ногу, говорив сільський голова, — виселеці з села, за межі України.

— Ой, боженьку! — впала перед іконою на коліна дочка Павліна. — Свята Маріє, допоможи нам!

Шестелітній Ерік припав до мами, заховався за її спину і зиркав своїми оченятами на бусурманів, які чомусь забралися до їхньої оселі.

— А може помилуєте нас? — голосила бабця Марія. Ми ж за собою ніякого гріха не маємо.

— Молчать! — гиркнув солдат, дістаючи карабіна.

— Сабірайтєсь нємєдлєнно! — наказав лейтенант. — Бєрітє прадукти на дарогу, одєжду, постєль. Всьо остальноє получітє на мєстє.

Жінки забігали по хаті, збираючи пожитки у мішки. Всипали трохи картоплі, буряків, моркви, прихопили ковдри і подушки. Ерік взяв мурчика. Мама непомітно вклала котитка в кошик.

Наостанку бабуся підішла до ікони, стала на коліна, помолилася, тричі перехрестилася. Те саме зробили дід, мама і хлопчик. А потім бабуся дістала ікону зі стіни, обмотала двома вшитими рушниками і забрала з собою.

— З Богом. — сказав дідусь, — відкриваючи двері.

— Прощай, рідна домівко, — мовила бабуся. — Може чимось ми тебе зобідили? Прости нас грішних.

Вийшли надвір, вклянули по черзі біля порогу, поцілували його і попрямували з клунками до хвіртки. Заскавчав Кудлай, бігаючи по привʼязі з кінця в кінець подвірʼям. Каркало вороння на осокорах, віщуючи заметіль. Синички зібралися на підвіконні, де Ерік годував їх крихтами хліба.

Важко було покидати рідну домівку, покидати на довго, а може й назавжди.

На вулиці — двоє саней. У передні втиснулися господарі, в другі сіла варта. І понеслися сани по німотньому Дзвинячі. Село наче вимерло. Люди поховалися по домівках, льохах, ярах, а то і в лісі. Страшне лихо повзло Галичиною, Гуцульщиною, зазирало в оселі, хапало безвинних людей в ті грудневі дні 1945 року.

Біля сільради до них приєдналося ще троє саней: на двох по родині, а в третіх — знову двоє озброєних. Валка з шести саней направилася польовими дорогами на гостинець. В передніх і задніх санях їхала охорона.

Вивозили три родини хліборобів, три родини ґаздів, саме така рознарядка на "бандерівців" припала цьому селу. Відривали їх від пуповини життя — землі, убивали хліборобські гени, щоб потім принести Україні непоправне зубожіння і злидні.

Сидів дід Адам у санях, які щоразу підскакували на вибоїнах і востаннє позирав на засніжені поля, дороги, де ходили його ноги, де орав, бооронував, сіяв, збирав хлібець, ростив дітей.

Його уява виносила на гребінь думки далеке дитинство і романтичну юністю, била крилами доля, відгукувалася душа.

Мріяв прикупити земельки, щоб ґаздувати, але для цього потрібні були гроші. Де у того бідного галичанина вони взялися? І помандрував сільський хлопець за океан, у далекі мандри аж до Америки.

Працював там, а думкою був у рідному краї, Придністровʼї. Повернувся додому парубком 28-ми років. Прикупив земельки, завів господарство.

Задивлялися на нього дівчата, але вибрав смагляву красуню — пʼятнадцятилітню Марію. На другий рік повінчалися, а згодом вона народила своєму судженому синів Юліана і Ярослава, та дочок Павліну і Ганну. Жили вони тоді у Дзвинячі, що на Чортківщині.

У сусіда Антона був здібний хлопець Григорій. Йогоо віддали до школи, а потім до учительської семінарії. Учився добре, тато і мама раділи успіхам сина. Коли закінчив семінарію, не зміг дістати роботи учителя, бо у Польщі треба було перейти на польську мову, ополячитися, а Григорій не бажав зректися рідної української мови, звичаїв свого народу.

Грав на скрипці, його запрошували на весілля, займався шевством. А потім пан взяв його до себе за писаря — керуючим маєтком. У селі його звали паном професором.

1939 року прийшла совіцька влада. Йому надали посаду вчителя у Заліщицькій гімназії. Та почалися репресії. Він кинув роботу і переїхав з дружиною Павліною, яка теж була учителькою — закінчила Стрийську гімназію, у село Хмелеву.

Хворів. Дружина отримала роботу домашньої учительки у Коциків, які заснували тут школу. 1940 року у них народився син, нарекли його згідно з церковним календарем Еротеєм — від грецього слова "Ерос" — бог любові.

І став первісток улюбленцем батьків. Григорій пестив його, награвав на скрипці. Малий Ерік, що ледь спинався на ноги, прислухався до тих чарівних звуків, ловив їх мелодійну пісню, яка переносила його у казковий світ, а мама наспівувала йому колядки, щедрівочки, розповідала казки.

Та через рік згас від хвороби батько, і вон залишилися з мамою у сімʼї Адама і бабусі Марії. Над дочкою Павліною занесла своє чорне крило війна — її мали забрати до Німеччини. Але один добрий чоловік попередив молоду жінку про це. Вона, рятуючись, уникала голгофи фашистської, але не уникала совіцької.

І ось вони, вся родина, їдуть у ту незнану безвість, разом з шестирічним внуком. За що? Для чого? За які гріхи? Хто буде працювати біля земельки, про яку стільки вимріяв ше в Америці? Жили колись мо. А тепер? У діда з очей зірвалася сльоза, потекла, затрималася на вусові, примерзла темною борулькою.

Валка саней все мчала, спускалася з гори, вибиралася підвищеннями, падала вниз. Коні бігли, вибиваючи копитами сніг і везли принишклих людей у безвість. Охорона поспішала — починало темніти.

Десь ліворуч замаячіло світло, чутно загавкали собаки, почулися голоси людей. Все ближче. Вʼїхали на залізничну колію Чорткова. Миготіли лісові ліхтарі, копошилися люди, хрипів маневровий паравоз. В пітьмі, перед приїзджими, довгим шлейфом на залізничних рейках постали вантажні вагони, які наводили жах своїм тьмяним контуром і таємничістю.

Прибулих прийняла конвойна команда, внесла прізвища у свої формуляри і приступила до вантаження людей у вагони.

— Мамо, а це буде наша хата? — допитувався малий Ерік, показуючи на вагон.

— Так, дитинко, то вже така наша хата, — відповідала мама, а сама плакала і цілувала хлопчика.

Першим ступив на залізне стремено вагона дідусь, забрався туди, а за тим допоміг піднятися мамі, Еріку і бабусі. Потім він знову опустився на землю й подав домашні пожитки.

Поступово вагон наповнювався людьми. Ледь миготіло світло. Його відблиски падали на знедолених, похмурі деревʼяні стіни, стелю і двоярусні нари. Посередині вагона стояв деревʼяний цебер, який мав правити за відхоже місце. Тягнуло вогкістю і холодом.

Родині з маленьким хлопчиком люди поступилися місцем на нижньому ярусі. Бабуся і мати поскладали клунки, дідусь постелив під жінок свого кожуха. Почали влаштовуватися й інші мешканці. Стояв принишклий гул голосів, наче на похоронах. Прибулі налаштовувалися на життя у сатанинському череві цієї деревʼяної потвори.

У квадратному отворі дверей майнув промінь ліхтаря, показалася в ушанці голова конвоїра. Його грізний голос прорізав напівтишу:

— Гражданє, ви находітєсь на етапє слєдованія до мєста назначєнія. У нас – порядок. Нікто бєз разрєшєнія нє уходіт с вагона. Побєг — стрєляєм бєз прєдупрєждєнія.

Грюкнули двері, закрилися, клацнув зовнішній замок.

— Отак вони мордують і мучать нашу душу, — сказав дідусь. — І коли то все скінчиться?

— Скінчиться тоді, коли будемо боротися, станемо вільними, — втрутився сусід по нарах.

— Ой лишенько! — заплакали, заголосили жінки.

— Плачем не зарадите. Треба вижити, повернутися з цього пекла, — повчали жінок.

У вагоні були старші, середніх років люди, молоді, а то і діти. Усіх їх єднала гірка доля, сподівання, віра в прийдешній час.

Чутно було, як на дворі бігали конвоїри, надривався паровоз і через шпари вагона проникала снігова заметіль. Десь опівночі вагонои загойдало, струснуло, один раз, другий. Ешелон рушив, набираючи швидкість, поніс приречених у незнані краї.

Отак і їхали у череві того диявола долі. У вагоні було холодно і непривітно. Вранці мама не могла піднятися, її коси примерзли до стіни. Дідусь взяв ножиці і відрізав пасмо волосся, позбавивши дочку страху. Важко було дихати у випарах і постійному кашлі простужених.

На зупинках набирали в казанки води і жадібно її пили. Йшли дні за днями, все далі від рідної домівки. Домашні харчі кінчалися і поступово люди переходили на рідку дорожну баланду. Почався у багатьох понос. Ерка зогрівали своїми тілами мама і бабуся.

Кількість хворих збільшувалася. Померлих не зупинках виносили з вагона і складали на землю, віддавали землі у загальних ямах без домовини, без рідних, без священника і тієї людської шани, яка прийшла до нас через тисячоліття від наших предків.

Їхали довго, здавалося, немає кінця краю цого шляху. Навколо простягалися шпалери лісів, ланцюх вагонів вибирався в далечінь.

Нарешті ешалон зупинився. Почали вивантажуватися з вагонів. Сіли на сани і ще добрих півдня їхали лісовими просіками. Аж врешті-решт добралися до селища Бабино, Приозерського краю Арханлельської області. Люди з далекої дороги розминалися, дихали морозним повітрям, розглядали місце, в якому їм належало мешкати.

Поодаль, під лісом, стріли деревʼяні бараки, які мали пративи для прибулих житлом. Вся ця територія була обнесена колючим дротом, над нею стовбичили дві вишки, на яких чатували озброєні вартові.

Почали вселятися. Барак, порівнюючи з вагоном, здавався просторим, тут нари були одноповерховими. Родина склала привезене майно на той деревʼяний поміст, зайняла своє місце.

Бабуся і мама вийняли із схованки ікону, приклали її на деревʼяну стіну, начепили зверху на неї рушника. Помолилися всі. Заселили ящика, який правав їм за стола, другим рушником, розклали свої небагаті наїдки, які ще вціліли, і взялися до вечері. Їли мовчки, запивали водою. Після вечері впали зморені на нари і заснули міцним сном.

Ранком їх вишикували. З ними були і німці, привезені сюди з Поволжя, доля поєнала цих безвинних людей, примусила переживати труднощі заслання спільно.

Перед вишикуваними людьми появилося добрий десяток військових людей, одягнутих в кожухах, ушанках і валянках. Серед них виділявся товстенний, високого зросту чоловік. То був начальник табору.

Усім пояснили, що вони прибули сюди не для відпочинку, а працювати і що мають дотримуватися порядку, встановленого для засуджених.

— К нарушитєлям порядка будут прімєнєни самиє строжайшиє мєри. Ви будєтє трудітса на лесоразработках, за что будєтє получать пітаніє. Сєводня всьо, кромє старіков і дєтєй, пріступаєтє к работє. І вас павєдут в лєс конвоіри, — сказав начальник табору, похитуючи своїм масивним тілом.

Усім видали пили, сокири, лопати. І потягнулися колона знедолених, уярмлених у супроводі охорони в похмуре царство хвойних дерев. У засніжених хащах прокидали стежки. А далі скреготали пили, тюкали сокири, складали в стоси обрубані стовбури дерев.

Поверталася мама з роботи ввечері — зморена, згорьована, але рада Еркові, дідусеві, бабусі. Ночувала, а вранці знову на роботу. Так тривало довго.

Одного разу, прийшовши з роботи, вона принесла радісну повістку — її беруть працювати листоношею. Мама втсавала о 6 годині ранку і відправлялася у далеку небезпечну дорогу лісами — за 28 кілометрів. Там ночувала і поверталася на другий день.

Робота ця була легшою порівняно з попередньою, хоча виснажливою, небезпечною, але жінка почала звикати до неї.

Та трапилося непередбачене. Одногу разу Павліна поверталася з поштою радісною від рідного брата Юліана. Та ж лісова стежка серед дрімучого лісу. Ось вона опуститься біля того відполірованого валуна, перебереться через струмок і попрямує хащами далі. Але що це? Біля валуна на західних лапах стояв ведмідь і вдивлявся у бік Павліни. Потім рушив до перестрашеної жінки. Вона майнула за дерева, побігла манівцями, перебігла через струмок, набравши в черевики води. Бігла безтями. Падала, знову вставала і бігла.

Ступила до бараку і впала непритомною. Весь тиждень хворіла, трималася висока температура. Почалися галюцинації. Але відходили маму. Вона одужала і знову пішла на попередню роботу — на лісорозробку. І знов їй посміхнулася доля. Один руський начальник, який відав пилорамою, шукав грамотну людину, яка змогла б працювати з цією машиною. Люди назвали Павлину, і начальник взяв її до пилорами.

Заливалося, скигліла пила, впиваючись своїм жорстоким полотном в дерево. Летіла тирса, просувалися розпанахані обаполи і дошки. Поступово вчителька опановувала техніку. Але знову трапилося лихо — згорів двигун. Павлину покарали, відмовили пайка на цілий тиждень і відправили на розробку лісу.

Йшли дні за днями, а з ними і роки. Вже третій рік вони тут, на далекій Півночі, в Архангельській області. Весна давала полегшення — була деяка пожива: ягоди, гриби, збирали лободу, навіть, одного разу напали на бортєвих бджіл. Виснажені, голодні старі люди вигрівалися під бараками. Тіла їх, набряклі, знеможені, відсвічувалися водяними попругами. Якось бабуся пішла шукати опухлому дідусеві Адамові їжі. Притупцювала ввечері додому, принесла три картоплини, але дідусь був мертвий. Поховали його ген від дому, від Галичини, на делекій Півночі. Залишилися втрьох — дві жінки і маленький хлопчик.

Була неділя — вихідний день у мами. На сніданок їли картоплю, яку вдалося вибрати з тієї гнилі, що звозили на територію табору. У мисці було дрібно посічене листя капусти, приправлене лободою. Два окрайці хліба, намащені тонкою смужкою маргарину і чай з ожини доповнювали меню колишніх хліборобів. Ото і весь ранішній пожиток родини.

Після сніданку Павліна взяла за руку Ерка і повела вглиб лісу. Височенні ялини змінювалися — тоншими, високими. Хлопчик здаля запримітив біля купи хмизу чоловіка і захвилювався.

— Не бійся, Ерку, — сказала мати, — то вуйко Юлик. Малий не втерпів і щодуху побіг вперед. Дядько цілував, обнімав племінника.

— Ось який ти став, виріс за цих три роки, справжнім козаком будеш. Тільки трошки бліденький.

— А нема чого бути бліденьким? — втрутилася сестра. — Ти подивився б тільки на те, чим нас годують.

— Нам пора, — сказав вуйко Юлик, — сонце повернуло з полудня. — А дорога далека. Дістанемось до станції, а там на поїзд і будемо дома.

— Поїдемо додому? — радісно запитав Ерко.

— Авжеж! Ти поїдеш з Юликом, а ми з бабусею залишимось тут, будему відбувати строк заслання і потім приїдемо.

Мама цілувала, пестила хлопчика, притискала його до себе. Її крихітка покидала родину, табір і цей печорський край. Ще раз поцілувала хлопчика, попрощалася з братом. Її очі захмарилися сльозами. Юліан теж просльозився, вхопив Еротея за руку, і вони рушили вглиб лісу.

Ерко все оглядався і махав мамі ручкою. Її постать все зменшувалася, заволікалася деревами, нарешті — зовсім зникла.

З викраденим Ерком Юліан поспішав. Вони вибралися на широку дорогу, їх підібрали лісоруби, які поверталися у далеке село. Аж так — залізниця. Поїзд. Десь за днів десять вони були на Тернопільщині.

Омріяне село Дзвиняч. Ось воно. Біг Ерік стрімголів до рідної хати, до рідної хати, до Кудлая, до корівки Мані. Але що це? Хати не було. Замість неї стояли обвуглені стовпи, зачахлені глиняні вальки, визирав з-під уламків поріг оселі, поодаль валялася хвіртка. Запустіли клуня і повітка. Стояв хлопчик над згарищем хати, вражений баченим, і в його свідомості на все життя фільмуалася та картина жаху в рідному краї.

Постала проблема влаштування хлопчика. Родичі боялися його брати до себе, щоб не запастити родини. І вирішили влаштувати малого в дитячому будинку Заліщиків.

Його тихцем навідували близькі, доглядали, наставляли. Вже й до школи вступив. У 1950-му, прибули із заслання мамуся з бабусею. Мама повернулася до вчительської праці у сусідньому селі.

У Заліщиках до хлопчика придивлялося учительске подружжя — Онисій і Надія Тури. Дітей у них не було, і вони з радістю взяли на квартиру Ерка. Хлопець виявляв старанність і кмітливість.

Усі добре знали у містечку вчителя. Онисій Степанович — капітан-гвардієць, воював, дійшов до самого Берліна, мав багато нагород. Повернувшись додому, зазнав безпідставного арешту, навчався в інституті і тепер працював учителем історії Заліщицької середньої школи.

Він обстежував з учнями рідні поля, ходив з ними у походи, в подорожі, призбирав багато експонатів і відкрив один з перших на Тернопільщині сільський краєзнавчий музей. Ерік поринува у те цартсво минувшини, виявивши дослідницький хист. Онисієві Степановичу присвоїли звання заслуженого вчителя України. Це була радість і для Еротея.

Хлопець навчався гри на скрипці, скінчив школу, два роки працював учителем, вступив на філологічний факультет Дрогобицього педінституту. Не розставався із скрипкою і тут. Подружив з однокурсницею Євгенією, вона була з сусіднього села, біля Дрогобича. Незабаром і побралися.

Але за Еротеєм і його мамою залишилася судимість. 60-і роки — роки хрущовської відлиги. Відбувалася реабілітація репресованих. Невістка Євгенія пише листи до Верховного Суду СРСР. Згодом відбувся суд. І голова сільради Петро Костинюк на суді заявив:

— То були страшні роки. На село прийшла рознарядка: виділити три родини для виселки у далекі краї. Подумав я, Павліно, над тим — кого дати. Себе? У мене ж пʼятеро дітей, хто їх годуватиме. Ось і вирішив дати вашу родину, кажу, либонь, правду.

Простила йому Павліна. Суд зняв судимість з Павліни Адамівни і її сина Еротея Григоровича, реабілітував їх. Стало якось і дихати легше, хоча правда і прийшла із запізненням.

Еротей і Євгенія вчителювали у селі Касперівці, поблизу Заліщиків. Євгенію тягнуло до науки. Вона зайнялася дослідженням проблем розвитку української літератури у першій половині XIX ст., успішно захистила дисертацію в інституті літератури НАН України, їй присвоїли науковий ступінь кандидата філологічних наук.

Згодом подружжя Сохацьких переїзджає до Камʼянця-Подільського для праці у педінституті. Євгенію Іванівну призначають деканом філологічного факультету, а Еротей Григорович поринув у світ музики: скрипка для нього стала над усе.

І не одного студента факультету початкових класів місцевого унверситету надихнув до творчості їх улюблений навчитель Еротей Григорович. Він часто хворіє — дошкуляє пережите, дає себе знати.

Роки пливуть за роками, мов лебеді на водному плесі.

Радісь у сімʼї Сохацьких. Прийшло повідомлення, що Євгенії Іванівні присуджено премію імені Івана Огієнка. Вона відзначена цією високою нагородою за утвердження імені Івана Івановича Огієнка у золотому фонді української духовності.

...Еротей Григорович поспішає до будинку на вулиці Гагаріна. Тут його "альма матер", музичні студії педагогічного (вже) університету. Тут друзі. Скрипка маестро звучатиме в народних музиках під керівництвом знаного на Поділлі композитора Олексія Беца.

А потім він зайде у свій робочий кабінет, візьме скрипку, підійде до вікна, попробує смичок — поллється прониклива мелодія. Ніхто не постукає до нього у двері, не зайде. Всі знають, що Еротей Григорович згадує минуле, не варто полохати його синю птицю.

Плакала, тужила скрипка, мережила в памʼяті гірке дитинство, згорьовану юність і надщерблену долю.